Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

Якось непомітно цьогоріч Сєвєродонецьк зустрів дві поважні дати, пов᾽язані з авіацією. Погодьтесь, що 65 років в історії міста, яке наступного року відзначатиме 80-річний ювілей, це серйозна дата. Саме 1 травня 1948 року з аеродрому, розташованого в Новосиротино, неподалік сучасних цехів аміаку Сєвєродонецького «Азоту», вперше злетів літак ЯК-12.

За ним згодом у небо піднялися інші літаки, які сполучали Сєвєродонецьк з великими містами країни. Але доступною і масовою авіація стала після відкриття у вересні 1968 року справжнього аеропорту з аеровокзальним комплексом і бетонною смугою, які могли приймати літаки середньої протяжності.

Новенький ЯК-12 був невибагливим і для зльоту йому вистачало 185 м рівної поверхні, відведеної на колгоспному полі. Максимальну швидкість він розвивав до 175 км/год. Небагато, але досить для того, щоб швидко доставити чотирьох керівників будівництва хімкомбінату у Ворошиловград чи Харків для оперативного вирішення питань. Але невдовзі його замінили два біплани ПО-2, які належали один будівельникам, інший хімкомбінату. Один з них був відкритий, пасажир сидів за пілотом, інший – санітарний варіант, який міг брати двох пасажирів. У 50-х роках на зміну їм прийшли літак чеського виробництва SuperAeroA-45, який здавався еталоном комфорту після По-2, та АН-2, названий в народі «кукурудзником». Ці літаки забезпечили зростання транспортно-пасажирських перевезень. У 1967 році з аеродрому, начальником якого був Романцов Микола Петрович, малими літаками було перевезено понад 68 тисяч пасажирів і близько 500 т вантажів. Літаки заходили на посадку у напрямку Борівське – Рубіжне. Щоб не заважали високі дерева, які росли понад дорогою на Лисичанськ, їх довелося вирубати.

Після грудневого (1963 р.) пленуму ЦК КПРС було прийнято рішення про прискорений розвиток хімічної промисловості, про збільшення капітальних вкладень, будівництво нових і реконструкцію діючих заводів хімічної галузі. Лисичанський хімкомбінат розвиватися міг лише у бік Дінця, бо з іншого боку вже було місто Сєвєродонецьк. Постало питання про перенесення аеродрому і будівництво справжнього аеропорту. Звісно, малі літаки типу АН-2 і далі могли б приземлятися на такому аеродромі, але керівники міста і комбінату мріяли про справжній аеропорт з великими літаками і почали добиватися переносу аеродрому на інше місце, мотивуючи тим, що нова висока труба ТЕЦ висотою 240 м буде становити небезпеку польотам. Дозвіл на новий аеродром було отримано.

Керувати будівництвом було доручено працівнику комбінату «Луганськхімбуд» Михайлу Лаврентійовичу Гололобову, який до 1960 року служив у авіації. Разом з командиром Ворошиловградського об᾽єднаного авіазагону вони облітали усі околиці. Авіаторам сподобалось місце біля озера Медвежого, але міська влада вирішила, що будівництво там обійдеться задорого, і вибрали місце перед Борівським. Там було відведено 179 гектарів землі. По закінченні будівництва М. Л. Гололобова призначили начальником аеропорту.

Була побудована злітна смуга довжиною1450 мзбетоннимпокриттям14,5 см, під яким укладенадренажна подушка: глина, пісок, щебінь. Крім будівлі аеровокзалу побудували і готель «Політ». У 1967 році будівництво аеропорту було завершено, але не обійшлося без недоробок. У березні 1968 року почалися польоти. В червні було виконано перший рейс літаком АН-24 на Київ. Урочисте відкриття відбулося у вересні 1968 року. На відкриття прибув із Києва керівник хімічної галузі України Г. І. Вілєсов, який до 1957 року був директором Лисхімкомбінату, і завжди сприяв розвитку міста і підприємства. Серед гостей були присутні і керівники Сєвєродонецького хімкомбінату на чолі з тогочасним директором Гогіним В. Ф., адже комбінат брав пайову участь у будівництві аеропорту.

Поступово можливості аеропорту росли. Добилися дозволу на другий напрямок. Тепер літаки АН-24 і ЯК-40 могли заходити на посадку не лише від міста, але й зі сторони Борівського, від чого продуктивність зросла удвічі. Збільшувалась і кількість напрямків. У розклад включались рейси на Москву, Київ, Одесу, Сімферополь, Вінницю, Львів. Потім появився рейс «Київ – Сєвєродонецьк – Рига», в Анапу, Сочі, Ростов та інші. Для малої авіації побудували другу смугу довжиною 400 м.

У 1969 році аеропорт очолив полковник Пономарьов А. М. Його заступником був Шутько І. О., начальниками служб були Цуканов В. С., Дяченко Є. М., Галій К. С. Вузол зв᾽язку очолював Черниш В. І. У штатному розкладі аеропорту значилося 220 чоловік, хоча, фактично число співробітників коливалося навколо числа 160. Крім керівників в аеропорту працювали авіатехніки, техніки зв'язку, аеродромні працівники, техніки ГММ, служба руху (диспетчери), касири, чергові по посадці, перонний контролер, багажний і комірник, агенти Аерофлоту в Сєвєродонецьку,Лисичанську, Рубіжному, Кремінній.

У 1975р. аеропорт досяг піку: було здійснено 5100 вильотів, перевезено 114,5 тисячі пасажирів, близько 2,5 тисячі тон вантажів. У 1992 р. Сєвєродонецький аеропорт доставляв пасажирів у 13 міст України, а також у Москву, С.-Петербург і Ростов. Галопуюча інфляція і різке зростання цін на пальне у 1993 р. призвели до перебоїв у роботі аеропорту. Цей рік став останнім роком регулярних пасажирських перевезень. Після чого почалася нова і сумна історія аеропорту. Та віриться, що цей сумний період незабаром скінчиться, і через 5 років, коли Сєвєродонецьк відзначатиме 70 років від початку авіаперевезень і 50 років аеропорту, над містом знову будуть літати літаки, які доставлятимуть сєвєродончан не лише у міста Росії і Білорусі, як це було колись, але і в міста європейських країн.

Сергій КАЛЕНЮК, член Національної спілки краєзнавців України